Друк

Робота з батьками, які мають дітей з синдромом аутизму

Існує три варіанти, як виправити проблеми й незадовільні результати у вихованні дити­ни. Ці варіанти використовують тільки тоді, коли батьки незадоволені поведінкою дитини й стикаються з проблемою поліпшення гар­ного виконання якихось обов'язків.

1 варіант – спосіб розв'язання проблем за допомогою нав'язування своєї волі дитині.

2 варіант – повна відмова від своїх вимог на даний момент часу.           

3 варіант – спосіб розв'язання проблеми разом (залучення дитини до обговорення проблеми). При такому підході проблеми й незадовільна поведінка усуваються за допомогою взаємного рішення.

Ознайомимося більш детально з кожним варіантом.

1 варіант. Якщо поведінка дитини не ви­правдовує батьківських сподівань, вони ре­агують нав'язуванням своєї волі, використовуючи слова; «не можна», «ні», «не потрібно», «повинен». Відповіді на кшталт «тебе ніхто не питає»; «давай, давай швидше»; «це не обговорюється»; загроза покаранням чи натяки на наслідки – можуть здаватися звичайни ми й зрозумілими, якщо ви маєте справу зі звичайною здоровою дитиною. Але особлива дитина інша – її мозок не налаштований на варіант й це швидко викликає в неї нега­тивну реакцію. Пригадаймо причину вибуху поганої поведінки – вибух роздратованості та інші форми не адаптивної поведінки ви­никають, коли від дитини вимагають більше, ніж вона здатна, адекватно на ці вимоги відповісти.

Висновок: якщо використовувати 1 варіант до дитини, мозок якої сприймає вимогу як ту, що перевищує її здатність адекватно на неї відреагувати, це неминуче призведе до вибуху емоцій. А також не навчить дитину навичкам адаптивності та емоційного само­контролю. Якщо ж вирішити знаходитися в злагоді з такою дитиною, потрібно нама­гатися не використовувати 1 варіант у від­носинах.

2 варіант. Означає повну відмову від своїх вимог, установок. Якщо дитина відмовляється чистити зуби на ніч треба промовчати, чи промовити: «Добре, не будемо чистити сьогодні зуби». Позитивна сторона 2 варіанту полягає в тому, що він попереджає  вибух негативної поведінки. Негативна сторона – це поверхнева, тимчасова поведінка батьків. Через деякий час вони вважають, що «здали­ся», пішли на поводу В дитини й починають використовувати 1 варіант. Чи повертаються до того, з чого починали.

Висновок: якщо використовувати 2 варіант як інструмент для зменшення кількості заборон для дитини, то він підвищує готовність дитини до обговорення інших вимог. Використовуючи 2 варіант потрібно розуміти, що деякі вимоги надто важкі для виконання дитиною. Відмовлятись від 2 варіанту потрібно тоді, коли потрібно досягти конкретної мети. Це і буде позитивним і правильним рішен­ням.

3 варіант. Це засіб виправлення ситуації, розв'язання проблем разом із дитиною. Основою цього варіанту є обговорення проблем і пошуки їх розв'язання, завдяки яким дитина
веде себе не адаптивне. Такий підхід допо­магає дитині розвинути ті навички, котрих
їй не вистачає. Авторитет батьків при цьому не принижується, а навпаки. Адже батьки бе­руть на себе функцію провідника в ситуаціях емоційного стресу і роздратованості. Цей процес виховання й наздоганяння відставання майже нічим не відрізняється від того самого в іншій сфері (наприклад: читання, письма, фізкультури тощо). Існує два різновиди 3 ва­ріанта:

• аварійний – існує для того, коли дитина вже почала втрачати контроль й роздратову­ватися, а батьки вже нездатні чітко мислити в такій ситуації;

• упереджуючий – розв'язання проблеми ще до того, як вона виникне.

Складається з 3 етапів.

Перший етап: співчуття та його підтвер­дження.

Другий етап: виявлення проблеми.

Третій етап: запрошення до розмови.

ВАЖЛИВО: якщо порушити порядок ета­пів – 3 варіант не діє.

Розберемо більш детально співчуття.

По-перше, співчуття допомагає зберегти спокій, тоді дитина здатна мислити реально та брати участь у діалозі.

По-друге, проявля­ючи співчуття можна продемонструвати дитині своє відношення до її турбот та потреб. Проявляючи співчуття батьки ніяким чином не зменшують свій авторитет, навпаки – співчуття допомагає зберегти спокій і дає можливість привернути увагу на потреби та турботи дитини.

– Як проявити співчуття?

Як правило, для цього достатньо просто повторити те, про що говорить дитина, яко­мога ближче до її особистих слів. Наприклад: Дитина: «Я не буду пити ці ліки».

Дорослий (проявляючи співчуття): «Ти не будеш пити ці ліки? Що сталося?».

Дитина: «У мене від цього болить живіт» (Це проблема).

Дорослий: «У тебе від цього болить живіт?...» (і так далі, з'ясовуючи проблему).

В більшості випадків безболісне співчуття швидше з'ясує проблему, ніж особисте вра­ження чи пропозиція відносно слів дитини. Найчастіше, найменш ризикований спосіб висловити співчуття – це повторити слова дитини, а іноді можна просто сказати: «Так, я тебе слухаю». Іноді дитина може мати потребу в підтвердженні, що батьки не будуть використовувати 1-й варіант. Так як при пер­ших спробах прояву співчуття, дитина може ще «виходити з себе», тому що рішення про­блем та залучення її до співпраці для неї ще незвичне. В такому випадку можна сказати щось на кшталт: «Я зовсім не кажу, що ти повинен...» чи «Я не казав «ні»...».

Співчуття – це просто те, що заспокоює дитину й концентрує увагу на її турботах та потребах. Краще використовувати співчуття не як аварійний варіант, а як сплановану заздалегідь дію. Тоді приклад про живіт має іншу форму.

Дорослий: «Я знаю, що в тебе болить живіт від цих ліків, і тобі це не подобається. Але як ти вважаєш, що може трапитися, якщо ти припиниш приймати ліки?»

Дитина: «Не знаю».

Дорослий: «Мені здається, що ці ліки допомагають тобі володіти собою краще. Але ми можемо проконсультуватися з лікарем, й він може замінити ці ліки, зважаючи на те, що в тебе болить живіт, та призначити інші».

Так дорослий запрошує дитину до розмови (це вже третій етап 3 варіанту). Він не нав'язує свою волю, не перекладає відпові­дальність за розв'язання проблеми на пле­чі дитини. Дорослий запрошує до розмови. Тому, вирішуючи проблеми разом із дити­ною, важливо не забувати основні принци­пи: не потрібно вважати себе генієм, складні проблеми не роз'язується швидко. Складні проблеми потребують часу, терпіння, розмір­ковування. Використовуючи упереджуючий варіант розв'язання проблемних ситуацій, потрібно розуміти, що остаточне рішення невідоме.

Рішенням вважається той варіант, який може бути виконаний обома сторонами та є реалістичним й влаштовує обидві сто­рони. Якщо рішення не реалістичне, його неможливо виконати, воно не влаштовує обидві сторони, то проблема вважається нерозв'язаною. Іншими словами, не буває поганих рішень. Існують нереальні рішен­ня, які не влаштовують, та їх не можна виконати.

Умови виконання та реальності дуже важ­ливі. Треба зрозуміти, що дитина розуміє ці умови. Потрібно перепитати її: «Чи ти впев­нений, що виконаєш це? Давай подивимось на наше рішення, щоб ми вдвох змогли ви­конати його».

Використання упереджуючого варіанту нелегке завдання. Дорослі повинні оцінити реальність своїх вимог та установок до дитини. Треба також поміркувати про вивільнення часу й сил, які потрібні для обговорення з дитиною «наступних» проблем, відмовившись від деяких установок й вимог.

Використовуючи 3 варіант, потрібно пам'ятати, що 1 варіант вже використовував­ся й не був ефективним. Найчастіша помилка батьків – це залежність від значущості резуль­тату. Вибір плану дій ніяк не пов'язаний із значущістю результатів. Кожне рішення – це спосіб реакції на проблеми й поведінку дити­ни. Використовуючи упереджуючий варіант, ви обговорюєте й разом розробляєте рішення, яке влаштовує усіх.

Отже, підсумовуючи вищесказане, зазна­чимо, що існує три варіанти реакції на проблему, чи на погану поведінку:

1 – нав'язування своєї волі;

2 – повна відмова від своїх установок на даний момент;

3 – спільний пошук рішення.

Застосовуючи 1 варіант – можна досягти бажаного результату, але набагато збільшити вірогідність вибуху емоцій.

Застосовуючи 2 варіант – можна зменшити вірогідність вибуху, але не досягти бажаного результату.

Використовуючи 3 варіант, можна змен­шити вірогідність вибуху й досягти бажаного результату.

Використовуючи 1 чи 2 варіанти, бать­ки встановлюють правила, але роблять це в інший спосіб. Кожного разу, використо­вуючи 3 варіант, батьки не гублять свій авторитет.

Послідовність всіх трьох етапів є дуже важливою. Майстерність використання 3-го варіанту дається нелегко, й щоб їй навчити­ся потрібен час. Чим більше тренуватися на практиці, тим легше буде долати труднощі. Важливо пам'ятати, що 3 варіант – це спосіб життя, а не техніка виховання. В реальному світі дитині стане в пригоді вміння зберігати спокій та ясність думок у момент емоційного стресу. А також здатність вирішувати кон­флікти й усувати непорозуміння має більш вагоме значення, ніж звичка підкорятися ав­торитетам.

Для багатьох, поняття «відповідати за свої вчинки» рівнозначне поняттю «нести покарання». Але біль не може змінити поведінку такої дитини, її особливістю є діагноз: синдром Аспергера, або СДУГ (синдром дифіціту уваги з гіперактивністю) або аутизм. Головні ознаки – це непродуманість дій, нездатність планувати та контролювати свої емоції, відсутність організаційних навичок. Дитина зо­всім не вміє маніпулювати дорослими. Справжнє маніпулювання – це коли дорослий навіть не помічає, що ним маніпулюють. Якщо стає очевидним, що дитина маніпулює, то це озна­чає, що вона не маніпулятор.

Можна виділити три базові навички, необ­хідні для участі в обговоренні третього варіанта:

- дитина має бути спроможна виявляти та формулювати свої потреби;

- дитина має бути здатною розглянути низ­ку можливих рішень;

- дитині необхідна здатність критично оці­ нювати можливість виконання та можливі наслідки рішення, а також, на скільки вони і влаштовують обидві сторони.    

Ці навички у такої дитини відсутні, тому потрібно ретельно попрацювати над кожною навичкою окремо.

Якщо дитина не може нічого запропонувати, то це означає, що вона не вміє генерувати
рішення. Або причиною може бути те, що раніше ви не давали їй шанс висловити своє
розв'язання проблеми.        

Потрібно допомогти зрозуміти з чого по­чинати пошук розв'язання. Спочатку треба дати зрозуміти, що існує лише три способи розв'язання більшості проблем:

І. Просити про допомогу.

ІІ. Домовлятися (йти на взаємні поступки).

ІІІ. Робити по-новому, іншим шляхом.

Знання цих способів, особливо корисне ді­тям, що мають проблеми з мовою.

У сучасній загальноосвітній школі часто можна зустріти, дітей з порушеннями, про які вчителі раніше й не чули і їм ніколи не доводилося проводити їх корекцію. Вчителі вважають, що шкільна система не надає їм необхідної підтримки й додаткової профе­сійної підготовки, необхідної для ефектив­ної роботи з такими дітьми. Система тестів унеможливлює індивідуальний підхід, який враховує індивідуальні особливості кожної дитини стосовно її поведінки, соціалізації й навчання. Багато вчителів використовують ті ж самі дисциплінарні заходи до дітей з поганою поведінкою, які були ефективні при вихованні їх власних дітей. Результату, як правило немає.

Заважає вчителеві думка: «Я не можу вста­новлювати різні правила для різних дітей. Якщо я зроблю яке-небудь послаблення од­ній дитині, всі інші теж захочуть цього». Вчитель помилково вважає, що учень, який, зазвичай, поводиться нормально, почне вес­ти себе погано, тільки тому, що одноклас­нику зробили послаблення. Такий учитель намагається за будь-яку ціну дотриматися принципу рівності, забуваючи, що справедливо не означає однаково! Діти, розуміючи цей принцип готові робити винятки з пра­вил для тих, хто цього справді потребує. Найчастіше цей принцип не приймається дорослими.

Зазвичай, застосувати третій варіант до учня буде набагато легше, якщо розповсюдити його на весь клас. Це створить у класі згуртований колектив. Для цього потрібно скласти план розвитку соціальних навичок, який допоможе вчителям та учням оцінити індивідуальні відмінності й побачити їх пере­ваги. Так, учні отримають підтримку й на­вчаться взаємодопомозі. Вони зрозуміють, що кожен з них – головна та невід'ємна частка колективу.